Найближча родичка

Могутні терапевти

НАЙБЛИЖЧА РОДИЧКА

Грушу справедливо називають найближчою родичкою яблуні. За вмістом поживних речовин та будовою плоду груші і яблука схожі. В плодах груші близько 14% цукру, до 0,3 процента кислоти, чимало пектинових і дубильних речовин, клітковини, в невеликій кількості вітаміни С і Р. Цінність груші — у великих можливостях цілорічного споживання плодів в свіжому вигляді, в придатності для виготовлення різних продуктів переробки: соків, сухофруктів, мармеладу, пастили, цукатів.

Тож і не дивно, що груша по значимості плоду займає після яблуні друге місце. В колгоспах і радгоспах України грушеві сади налічують близько 50 тисяч гектарів.

Ще кращим доказом того, що яблуні і груші — рідня, є те, що грушу нерідко вдається прищепити і виростити на яблуні, а яблуню — на груші.

Корені культури груші сягають у віки поряд з яблунею.

Біографія культурної груші бере початок з далекої давнини. Ста­родавній грецький поет Гомер, описуючи сад Алкіноя, згадує про груші. Римський вчений Пліній (3 ст. н. е.) розповідав про 41 сорт де­сертних груш.

Тепер груша має майже таке ж географічне розповсюдження, як і яблуня, хоч для неї потрібно більше тепла, м'якший клімат. Взагалі вона «не йде» далеко на північ, зате глибше сягає південних широт. Далекосхідні груші вирощують там, де добре ростуть і плодоносять банани, ананаси та інші теплолюби.

Прародительками культурних груш є дикоростучі. Вони належать до рослин Старого Світу. Ні в Америці, ні в Австралії ви не зустрінете дикої місцевої груші. Дикі груші походять, головним чином, з Європи та Азії, частково — з Північної Африки.

У природі нараховується близько 60 видів диких груш, з них по­над 30 — на території Радянського Союзу. Найбільше практичне зна­чення для людини мають Лохолиста, Уссурійська, Верболиста, Кавказь­ка та деякі інші груші. Більшість сортів походить від звичайної дикої груші. Здебільшого росте вона, витягуючись вгору на 25—30 метрів, іноді — у вигляді куща. Вік деяких дерев сягає 200 і більше років. Сто­річні дерева — явище досить часте, майже буденне.

Сьогодні у виробництві — понад 5 тисяч сортів груші. Найбільші заслуги в створенні такого широкого сортименту мають садоводи Бель­гії. Пальма першості сортотворення належить бельгійському абату Арданпону, ім'ям якого названо один з найстаріших сортів ще у XVIII столітті. Селекціонером Ван Монсом у XIX столітті створено понад 400 різних сортів груш. Зрозуміло, що не всі виведені бельгійцем сорти витримали екзамен часу, але ще й зараз є такі, вік яких перевершив кількасот років.

В Росії груша теж відома давно. Ще в XI столітті її вирощували в монастирях, а в XIV—XV століттях центром її розповсюдження був Київ. Тепер у Радянському Союзі промисловим способом вирощується близько 130 сортів, а в колекціях — понад 1000.

Велика заслуга у вивченні, розмноженні і виведенні нових сортів належить Л. П. Симиренку. В його помологічному розсаднику за 32 роки (1888—1920) вивчалися 1123 сорти груш, походженням майже з усіх країн Європи. Подібної кількості сортів груш не мав на той час жоден розсадник світу. Тепер у колекції Всесоюзного інституту рослинництва (Ленінград) налічується близько 2000 сортів, з яких понад 1200 — вітчиз­няної селекції.

Поряд з ростом кількості сортів в останні роки значно зростає ареал груші — все далі і далі на Північ, Сибір, Далекий Схід. Проте найсприятливіші умови клімату для груші — Крим, Молдавія, південь України, західний її лісостеп і степ, Придністров'я, Закарпаття, Північ­ний Кавказ, Закавказзя. Залежно від умов вирощування в названих районах створюється свій, властивий для даної зони сортимент: в райо­нах теплого і помірного клімату як сорти, так і їхні плоди,— кращі, десертніші, смачніші.

За часом достигання плодів сорти культурних груш розподіляються на літні, осінні та зимові, а за використанням плодів — на десерт­ні з маслянистим м'якушем та винні з кислуватим присмаком. В

Англії та Франції існують сорти, з яких виготовляють грушевий сидр — перрі.

Хоч в природі і в культурі є дуже багато груш, проте одна з них, що росте в Макарівському районі на Київщині,— особлива. Її звуть Писанкою. І недаремно. Її плоди ніби хтось і справді розмалював бар­вистою веселкою. Від плодоніжки до чашечки на ній неначе пензлем наведено зелені і червонуваті смужечки на жовтому фоні. А з боку, який на гілці був звернутий на південь,— ще й розлитий рум'янець. Пишні шати Писанки приваблюють багатьох любителів. Вона легко розмножується щепленням черенком, вічкуванням.

А ось плоди Лісової красуні (її знайдено в бельгійському лісі на початку XIX століття) хоч і не так розмальовані, проте на смак такі, що куди там Писанці; вони не поступаються майже жодному з сортів. Достигаючи восени, зеленувато-жовті або золотисті з красивим мали­новим рум'янцем, великі (до 150—200 грамів) плоди Лісової красуні в сховищах-холодильниках можуть зберігатися цілу зиму. Незрівнянна вона і за врожайністю: 20—25-річне дерево Лісової красуні може дати до 300 кг плодів, що в 2—3 рази більші від Писанки, інших районо­ваних сортів.

Багато є чудових сортів груші з різними за формою плодами: округ­лими, плескатими, видовженими (грушевидними). Груша переважно теплолюбива і посухостійка. Добре росте на суглинистих перегнійних ґрунтах. Починає плодоносити з 5—8-річного віку, але є і швидкоплідні сорти, що дають урожай вже з третього року. Як правило, це дерева на слабкорослих підщепах різних видів айви та сорти-спури.

Зберігання плодів груші, особливо літніх та осінніх сортів, дуже складне і часто завдає чималих клопотів, що знижує прибутковість цінної і поживної культури. Проте у споживача груші завжди у вели­кій повазі і ціняться дорожче за яблука. Особливо тими людьми, яким споживати яблука не завжди можна через надмірний вміст в їхніх плодах кислоти.

В саду, біля хати, в парку, в лісі груша завжди вабить різноцвіттям, смачним плодом, стрункістю крони. Недаремно французький вчений, садівник-промисловець, батько французького сільського господарства Олів'є де Серр (його ім'ям названо один із сортів найсмачніших груш) ще в XVII сторіччі казав: «Плодовий сад, який не має груш, не гідний називатися садом».