Загадки абрикоса

Могутні терапевти

ЗАГАДКИ АБРИКОСА

Абрикос — чи не найбагатша загадками культура наших садів.

Найперша — визначення назви. Римлянин Колумела ще на початку нової ери назвав абрикоси вірменськими яблуками. Потім вони одержа­ли іншу назву—«прекосес», що в перекладі означає «скоростиглі плоди» (скороспілки) — на відміну від персиків, які достигають знач­но пізніше.

В Голландії їх називають «абрікоос». Це, як вважають вчені, не першоджерельна назва, а запозичена з французької—«абрікот». Французи теж скористалися сусідською назвою — «альберкодус». Так звуть абрикос іспанці. Але й це слово не оригінальне, а запозичене в арабів-маврів. Однак і арабське — «альбіркук» — прийшло з латин­ської мови і походить від слова «апрікус», тобто «зігрітий сонцем». Та все це певною мірою лиш припущення.

Абрикос — виходець з Тібету, з гір Тянь-Шаню, де ще й зараз мож­на зустріти цілі ліси дикого абрикоса, сповнені в час цвітіння п'янким ароматом, убрані у світло-рожеву фату нареченої. А влітку — різнобарв'я плодів...

Звідти понад дві тисячі років тому абрикос перемістився в Середню та Малу Азію, а пізніше — і в Європу. Є дані, що східні народи культи­вували абрикос ще у 2—3 тисячолітті до нашої ери.

Повільно розселявся абрикос по земній кулі. До нас він прийшов з Голландії близько трьох століть тому, а окремі різновиди — зовсім недавно: на початку двадцятого століття. Багато тому причин, а най­перша— неохоче передавали секрети абрикоса ті, хто знав його власти­вості, мав у своєму розпорядженні чародійні дерева. Якими тільки шляхами не доводилось пройти, щоб розкрити ті таємниці, передати їх людям.

...Усякі гості бували в монастирі. З кожного монахи прагнули мати якийсь зиск. І коли вдалині з'являвся подорожній, вони терпляче чекали... Та ось одного дня побачили монахи незвичайне: вузькою до­рогою мчав вершник, а за ним, стріляючи, козаки.

— Погоня! Погоня! — загукала сторожа.

Ця подія була настільки незвичайною, що уся братія кинулася до воріт. Усі з неприхованою цікавістю стежили за подією.

Та ось вершник повернув до монастиря. Монахи захвилювалися. Не знали, як їм бути: впустити чи не впустити у двір? Хтось висловив думку, що через цього злочинця можна мати багато клопоту. Хтось сказав інше — можна одержати викуп...

Тим часом утікач наближався. Крик погоні, стрілянина, свист куль — усе це не на жарт перелякало монахів. Вони поспішили за глу­ху стіну. Залишилася лише сторожа, яка готова була розчинити ворота перед утікачем і вмить зачинити їх, коли наблизяться переслідувачі.

Хвилина-друга, і той, що втікав,— уже біля воріт... У цю мить з-за горба вискочили козаки. Не встигли монахи зачинити ворота, переслі­дувачі вихором увірвалися у монастирський двір. Зчинилася неймовір­на стрілянина. Монахи поховалися в келіях. Десь зник і втікач. Козаки гасали подвір'ям, а більше — садом, вдивлялися в крони, заглядали за стовбури дерев. Таке враження, ніби за кожним сховалося по злочин­ цю. Один козак просто з сідла скочив на стовбур абрикоса. На деревах опинилися й інші.

Та ось офіцер дав сигнал збору. Вишикував загін. Покликав мона­хів. Вибачився, що порушив їхній спокій, однак сказав, що вимушений залишитися з козаками доти, доки не знайде злочинця. Ще додав:

—  У поспіху козаки не взяли з собою провіанту, то доведеться... Такий хід подій не влаштовував монахів, і вони охоче погодилися допомогти зловити втікача. Незабаром знайшли його.

Всю дорогу їхали мовчки. У казармі офіцер щиро засміявся. Усім подякував за послугу і запропонував пригощатися.

Козаки виймали з кишень, з-за пазух плоди абрикосів і персиків. Смакували, а кісточки складали перед офіцером. Лише втікач був сумний.

—  Лише я без здобичі.

—  Вам, Блохін, особлива дяка. Ви прекрасно зіграли роль... Офіцер ще раз подякував за послугу. Приклав палець до вуст.

—  Тільки, прошу вас, нікому про це ні слова.

Зібрав усі кісточки, запакував у посилку, відвіз на пошту. Слідом послав листа. В ньому писав, що надсилає кісточки напівкультурних морозостійких абрикосів і персиків, які ростуть лише у монастирсько­му саду. Не згадував лише того, що монахи нізащо не хотіли продати ні плодів, ні кісточок, тому довелося розіграти операцію з утікачем.

Офіцер знав, що за таку витівку він може мати багато неприєм­ностей, але знав також, як потрібні ті кісточки.

Незабаром посилка надійшла у місто Козлов. Її одержав І. В. Мічурін. Ті кісточки прислужилися при виведенні кількох морозостійких сортів і, зокрема, чудового сорту Сацер.

Надіслав же посилку офіцер Курош, який тоді, 1911 року, служив на Далекому Сході.

Так уссурійські абрикоси і персики вибралися з-за глухої монастир­ської стіни і розселилися тепер у колекційних та любительських садах Європейської частини нашої країни.

Недарма секрети абрикоса ховалися за монастирськими стінами. Його плоди, крім високої поживності та найширшого використання в харчових цілях, мають неабияку лікувальну силу — і це монахи зна­ли. До їх складу входять великі кількості вітамінів С, Р та провіта­міну А, багато різних кислот, мінеральних солей, інших корисних сполук.

Суперечливими поки що є дані про лікувальну дію плодів абри­коса та вмісту в них мікроелементів. Кілька років тому в газетах пові­домлялося, що жителі одного пакистанського селища вживають дуже багато абрикосів і тому є довгожителями. А в горах Індії є маленька народність, у якої плоди абрикоса займають основне місце в харчуван­ні. Гадають, що саме завдяки цьому люди тут рідко хворіють і не за­реєстровано жодного випадку ракових недугів.

Можливо, нікому реєструвати. А може, й справді то дія абрикоса? Так чи інакше, а вчені не приходять до спільної думки. Одні твердять, що в плодах абрикоса багато заліза і срібла, а також вітамінів В₁, В₂, В₉, що й обумовлює їхні чародійні властивості. Другі піддають сумніву не лише наявність великої кількості цих елементів, а й саму лікувально-профілактичну силу абрикоса. Треті висувають інші гіпотези.

Але встановлено точно, що плоди абрикоса справді багаті пекти­нами, які здатні легко з'єднуватись з важкими металами і таким чином виводити їх з організму людини. Абрикоси гальмують шлункову секре­цію, а тому вони корисні людям, у яких підвищена кислотність шлун­кового соку.

І свіжі, і сушені абрикоси корисні при захворюванні серцево-судин­ної системи, в них відмічено пригнічуючу дію на гнилосні бактерії, а наявна в м'якуші клітковина позитивно діє на роботу травного тракту.

За хімічним складом та біологічною активністю плоди абрикоса — суцільна загадка. Всі його сорти (в жодної іншої плодової породи цього не спостерігається) дуже різняться наявністю тих чи інших вітамінів, речовин. Поряд з бідними на вітамін С є такі, що їх не зустрінеш в ін­ших кісточкових культурах. В них міститься до 60—70 мг% вітаміну С.

Подібна картина і за Р-вітамінністю. В абрикосів Вірменії вміст вітаміну Р сягає 20—90 мг%, тим часом в узбецького — від 65—70 до 420—450 мг%.

Не тільки різний розмір, а й різноманітне забарвлення мають плоди абрикосів. В м'якуша воно змінюється від блідо-жовтого до яскраво-оранжевого, і відповідно до зміни забарвлення м'якуша змінюється в ньому і вміст каротину, від бідного — (0,2—0,5 мг%) до дуже бага­того (2,8—3,3 мг%).

Багато в плодах абрикоса цукрів, особливо в середньоазіатських та кавказьких сортів. У зв'язку з цим абрикоси придатні для виготов­лення різних сухофруктів. Висушений з кісточкою, абрикос називається урюком; поділений на дві половинки без кісточки — курагою; цілий без кісточки — кайсою. Найсолодші — шептала, сушені середньоазіатські абрикоси. Вміст цукрів в них сягає 70 і більше процентів, в них близь­ко 5% білків, а кількість вітамінів при сушінні майже не зменшується.

Абрикосові кісточки часто використовують як замінник мигдалю. Окремі сорти вирощують переважно заради кісточок. Проте є плоди з гіркою і навіть дуже гіркою кісточкою. Гірке ядро кісточки містить ядовиту речовину—амігдалін. їх споживати не можна. Зате вони висо­ко ціняться в фармакології.

Цінний абрикос і з точки зору скороплідності та врожайності. Плодоносити починає вже на 3—4-му році, а на 10—12-му році його дерева здатні давати до 200—400 кг плодів. Хоч абрикос і теплолюбна рослина, але витримує морози до 27—30 градусів, а пошкоджене мо­розами дерево швидко відновлює крону. Він дуже посухостійкий, неви­багливий до ґрунтових умов: може рости на піщаних і кам'янистих ґрунтах.

Може плодоносити без найменшої періодичності: абрикос цвіте щорічно, але зацвітає надто рано, в зв'язку з чим часто квіти, ще не розбрунькувавшись, гинуть. А в окремі роки вимерзають навіть уже зав'язані плоди. Тому в північних районах добирають сорти не стільки морозостійкі, скільки пізноквітучі. Особливо велику роботу по відбору таких сортів абрикоса провів академік М. Кащенко. В Київ­ському акліматизаційному саду, що носить ім'я вченого, є абрикос, який зацвітає пізніше яблуні, а плоди достигають у вересні — жовтні.

В наших умовах абрикосу шкодять також змінні температури взим­ку (перепад тепла та холоду). Абрикос менш морозостійкий, ніж яблу­ня, тому він культивується не в усіх областях України.

Його розміщують в мікрорайонах, де взимку і весною дерева най­менше пошкоджуються морозами. В колективних та присадибних садах абрикос саджають в захищених від вітрів і морозів місцях.

У колекції Акліматизаційного саду імені академіка М. Кащенка є й такий сорт, який, здається, зовсім не схожий на абрикос. Його на­зивають Тлорзиран, або Перський чорний абрикос. Завезено цей сорт у Європу майже 100 років тому. Він зимостійкий, дерево сильноросле, дуже врожайне. Плоди гладенькі, середньої величини, овальної форми, трохи сплющені, з тоненькою шкірочкою, чорно-фіолетового забарв­лення, схожі на сливу. М'якуш оранжево-жовтий, щільний і своєрід­ний на смак.

...Повільно розселявся абрикос по землі. Але там, де посадили його і одержали плоди, абрикос залишився назавжди. Хоч у світовому ви­робництві абрикос складає хіба що чверть валу плодів персика, проте він — одна з найпопулярніших культур. Англійський ботанік Уайтхед вирішив своєрідно прославити абрикос. Він довів, що Єву в раю змій спокусив не яблуком, а абрикосом. Він виходив з того, що в південних районах Близького Сходу, де ніби містився рай, немає ні дикорослих, ні окультурених яблунь. В біблії ж ідеться про плід, солодкий на смак, красивий, ароматний та поживний, який росте на дереві з сріблястим листям. Найбільше такому опису відповідає абрикос. Церковники чо­мусь не поспішають вносити запропоновану Уайтхедом поправку до біблії...

Мало хто бачив ті диво-ліси абрикоса, що ростуть в горах Тянь-Шаню, милувався їхньою весняною красою чи смакував наповнені елік­сиром плоди. Та, мабуть, не знайдеться таких, хто б не скуштував приємного плоду наших садів. Такий звичайний абрикос ховає ще ба­гато несподіванок, загадок, які доведеться розгадувати не одному поколінню...